До якого реформування освіти прагне пересічний директор звичайної української школи?
Канцелярія та економія вгорі, адміністрація – посередині,
навчання – під ногами, виховання за дверима навчального закладу.
Поки не вивернемо цю свитину лицьовою стороною,
нічого путнього не вийде.
К. Ушинський
Реформування української освіти. Чи потрібне воно сьогодні? "Безперечно, так", ‑ упевнено кажуть одні. Але, на жаль, більшість убачає в перманентному реформуванні лише чергові непотрібні та не приземленні до потреб звичайної школи дії влади, що можуть призвести до непоправних помилок не тільки в майбутньому, а вже завтра, бо пов’язані з долею дитини та її становленням як громадянина й особистості.
Уважаю, що й така песимістична думка має право на існування, тим більше, що є багато непоодиноких прикладів, коли щось непродумано вводиться, потім скасовується, а потім усе повертається у ще більш спотвореному вигляді.
Так що ж треба робити в першу чергу, на мою думку, щоб реформа стала дієвою та дійсно потрібною вчителю, школі та суспільству взагалі? Найголовніше в освіті – це беззаперечно дитина. Саме від її потреб і мають починатись усі кроки на шляху реформування. На жаль, дитина в сьогоднішній школі стоїть далеко не на першому місці. Коли відверто розмовляєш з учителями, то все частіше чуєш тільки одне: пустіть нас до дитини, заберіть від нас непотрібну паперовотворчу діяльність, в якій ми сьогодні дійсні "аси". Окрім нескінченних планів, заходів і розгорнутих звітів про їх виконання ми не встигаємо майже нічого робити з дитиною, заради якої й повинна існувати школа.
Так із чого ж треба починати, коли ставимо за мету в такий спосіб реформувати освіту? Давайте звернемося за порадою до провідних педагогів. Майже всі визначні постаті в педагогіці, яких можна вважати взірцем справжнього вчителя, ‑ Ушинський, Сковорода, Сухомлинський, Макаренко, Амонашвілі, Гузик, та хіба всіх перелічити, убачають організацію виховання з вираженою складовою, що ґрунтується на загальнолюдських цінностях, християнських моральних засадах. Не зрозуміло, чому мовчать про це наші вищі педагогічні заклади освіти, що готують учителів для роботи у школі.
Виховання, виховання і ще раз виховання дитини, з урахуванням її індивідуальності, самобутності та неповторності – на найголовнішому місті, а вже потім, на другому місці ‑ навчальний процес. Учитель, який із повагою ставиться до дитини як до особистості, яка стоїть на одному з ним рівні, навчить її набагато краще, ніж учитель, який і досі ставиться до дитини як до об’єкта свого педагогічного впливу.
Ну а вже потім ‑ "управлінська та канцелярська діяльність". Управлінська діяльність – річ дуже непроста й неоднозначна. З одного боку, не вона має домінувати у школі, а з іншого – саме вона й вирішує долю будь-якого починання в царині реформування освіти.
Скажу відверто, маю багато думок (і революційних, і не дуже) про реформування всіх аспектів діяльності школи, але без реформування управлінської діяльності ми, упевнений, не зрушимо цю величезну машину, що має назву середня освіта, з місця. На превеликий жаль, сьогодні не школа вирішує, що їй зробити та як зробити з більшою для себе користю, бо головне на сьогодні не сама справа, а красива звітність про неї. За планами та звітами подекуди не залишається часу для копіткої та вдумливої щоденної роботи.
А давайте пригадаємо хоча б того ж Сухомлинського, який брав діточок за руки та йшов із ними на природу, де і проводив свої самобутні та неповторні уроки. Так, на перший погляд, така організація уроків методично невірна, бо не вписується у визнану схему, але саме вони мають величезний вплив на дитину в майбутньому.
Чи прагне наше суспільство саме до таких директорів шкіл? На словах декларується, що так, а насправді все зовсім інакше, тому що звичайнісінькій управлінець як слухняний виконавець без творчої ідеї, який може красиво відзвітуватись, у великій пошані та повазі у місцевої влади. Там роблять ставку на школи, що мають багато учнів. Чому так? А це дозволяє організовувати збори з батьків учнів величезних коштів, м’яко кажучи, не для цільового призначення. Для цього відпрацьовано і прикриття, зрозуміле пересічним громадянам: сьогодні школі потрібні батьківські кошти для її розвитку, що цілком логічно, але... Ну не в золоті же стоять оті школи, хоча впевнений, що зібраних коштів, мабуть, вистачило б і на багато більше, ніж позолочення даху.
Ну просто не розумію необхідність збору батьківських коштів, коли для цього існує держава з її обов’язком фінансувати освіту. Немає чи зовсім немає коштів? Вибачте, так це ж брехня. Давайте порівняємо, скільки коштують державі будівництво одного кілометра наших українських доріг і бюджет сільського району із 50 дитячими садочками, школами, закладами культури та медицини. Я порівнював. Виявились дивовижні речі: 1 км дороги Київ ‑ Одеса чи Київ – Чоп обходяться державі щонайменше в 40 млн грн (але є звіти, що дорівнюють світовим цінам понад 100 млн грн), що дорівнює двом бюджетам невеликого сільського району.
Чи так нагально потрібне державі саме таке будівництво? Виходить, що заривати чималі багатомільйонні кошти в землю це і є пріоритет держави, а зовсім не виховання та повноцінне навчання дитини? Знову ж таки, я не проти доріг і розумію їх необхідність, але це, на мою думку, не на часі, відремонтуйте існуючі. Повірте – це дешевше. Чи в нашій державі ремонт дорожчий за нове будівництво?
І таких прикладів забагато. Коли бачу ялинку у великому місті, а їх у місті установлюють аж до десятка, із сумом констатую, що іноді одна ялинка ‑ це ще один незбудований невеличкий спортивний зал у сільській школі (існують проекти близько 300 тис грн). Ось і доходжу висновку, що кошти в державі є, але використовувати їх ефективно ми поки що не навчились. А якщо отих коштів обмаль, то й подумати треба сім разів, перш ніж кудись у прірву викинути.
Тому, мабуть, і спускається у школу багато паперових і електронних указівок, щоб відірвати керівництво від реальності та поставити "неугодних" у відповідні рамки, чи мати нагоду зробити оргвисновки про невідповідність займаній посаді за не вірно поставлену кому. І тому працює пересічний керівник в авторитарному управлінському полі, де найбільш дієвим і найефективнішим режимом є режим постійного авралу.
На жаль, керівник, який працює з дитиною й з учителем на засадах демократичних відносин, нашим суспільством сприймається, скоріше за все, як чудакуватий. А найбільша біда в такому звичайному повсякденному режимі, що за таких умов випадає дитина, вона взагалі стає у школі, м’яко кажучи, зайвою. І це призводить до того, що вже й директору, і вчителям здається: як добре у школі без учнів. І "працює" такий спотворений реаліями шкільного буття директор і не хоче вже жодних змін, і отримує від такого неприродного стану власне задоволення, забувши про своє покликання любити дитину та робити все задля неї.
Чи можна це змінити на краще? Так, але, на жаль, усе залежить лише від волі владних структур. А бюрократичні механізми місцевого рівня, що контролюються відпрацьованими схемами обласних управлінь, котрі у свою чергу ‑ освітянським міністерством, давно недієві й не відображають дійсну реальність, бо головним покажчиком діяльності школи є масова участь у багаточисленних заходах, "скинутих" зверху. Наші школи, райони й області примушені робити не те, що хочуть, а те, що комусь наверху потрібно.
Чому так склалось? У нас є і власні цікаві ідеї та напрацювання, що дуже актуальні та приземлені до місцевого рівня, але вони чомусь не на часі, бо не враховуються в рейтингах. У кожній школі, місті, районі є такі справи, які б учителі робили б із "вогником в очах", але їх не те що не підтримують, їх іноді навіть забороняють.
Тож і попадає наша школа й освіта в колапс ‑ коли хочеш і не можеш, коли знаєш, але не кажеш, коли чуєш і мовчиш. Давайте дійсно реформувати нашу освіту, а з нею і школу, з позицій звичайнісіньких учителів, які знають її "знизу", з рівня маленької школи, невеличкого класу, а, головне, з позиції дитини.
Автор: Віталій Шульга, директор Зеленопільської школи Дніпропетровської області.
|
